Сьогодні на вулицях українських міст розгортається не просто мобілізаційний процес, а фундаментальна драма політичної теології та філософії. Білий мікроавтобус, який у народному фольклорі отримав назву «бусик», став матеріальним втіленням Гоббсівського Левіафана — тієї самої земної сили, якій ми, за задумом мислителя-атеїста, делегували право на абсолютне насильство в обмін на обіцянку безпеки. Проте, як прихильник вільного суспільства та симпатик Джона Локка, я бачу в цьому не просто «необхідність», а смертельну пастку, в якій Левіафан, за самою своєю природою, завжди намагається замістити місце Бога, заперечуючи при цьому індивідуальні свободи та вищий, Божественний закон.

Гоббс проти Локка: Два погляди на суверенітет та Свободу

Класична політична філософія Томаса Гоббса стверджує, що держава — це штучне тіло, створене для виходу зі «стану війни всіх проти всіх». Ми погоджуємося на абсолютне обмеження *всіх* своїх прав, крім права на самозбереження, щоб отримати право на життя під захистом суверена. Ця модель, хоч і спокуслива своєю простотою в умовах екзистенційної загрози, є глибоко безбожною за своєю суттю. Гоббс, чий атеїзм був близьким до пантеїзму, обожествляв Левіафана, роблячи його єдиним джерелом моралі та права.

На противагу йому, Джон Локк, мислитель із глибокими релігійними підвалинами, стверджував, що кожна людина має природні права — на життя, свободу та власність, які походять від Бога та є невід’ємними. Держава, за Локком, створюється не для того, щоб ці права відібрати, а для того, щоб їх захистити. Суверен за Локком не має абсолютної влади; він відповідальний перед Богом і народом. «Бусифікація» та етика примусу в мобілізації викривають глибоку тріщину в цій угоді. Коли примус стає непередбачуваним, позбавленим процедурної прозорості та поваги до природних прав, Левіафан перестає бути захисником і перетворюється на ідола, що поглинає свободу в ім’я «об’єктивної необхідності».

Левіафан, що заміщує Бога: Природа ідолопоклонства

Центральна теза, яку я захищаю в цьому аналізі, полягає в тому, що відмова від свободи на користь Левіафана під приводом «об'єктивної необхідності» веде до неминучої втрати індивідуальних свобод. Це відбувається тому, що природа Левіафана (держави), як про це попереджали і Локк, і Святе Письмо, полягає у її намаганні стати джерелом всього сенсу, моралі, життя та смерті. Держава, через те що такою є її природа, завжди намагається стати Богом змістивши Його з Його місця, заміщуючи собою вищий закон і вищу відповідальність.

Коли ми погоджуємося на «бусифікацію» як на норму, ми погоджуємося на те, що Левіафан є єдиним сувереном. Це ідолопоклонство, яке заперечує Локківську модель, де Свобода є даром Божим і не може бути безпідставно відібрана ніким, крім Бога або через Його закон. Перетворення мобілізації на механічний відбір «тіл», позбавлений поваги до гідності, — це прояв цього обожествлення держави.

Homo Sacer та «стан виключення» на українських перехрестях

Джорджо Агамбен у своїх працях ввів термін Homo Sacer — людина, яку можна принести в жертву, але не за релігійним обрядом, а в силу політичної виключності. У момент силового затримання на вулиці громадянин часто потрапляє в зону «юридичної нерозрізненості». Він випадає з правового поля і стає «голим життям» — об’єктом, який державна машина повинна транспортувати, облікувати та відправити на фронт. Це прямий наслідок Гоббсівського «стану природи», де права зникають, і Локківської втрати захисту. Якщо ми захищаємо свободу методами, що заперечують суб'єктність людини та її Локківські природні права, ми ризикуємо перемогти зовнішнього ворога, але програти внутрішню битву за зміст нашої державності. Філософія спротиву вимагає, щоб воїн залишався громадянином, а не просто біологічним ресурсом у руках суверена.

Теологія справжньої жертви проти державнго ідолопоклонства

З погляду політичної теології, військова служба завжди сприймалася як сакральна жертва (*sacrificium*). Але ключовим елементом християнської та Локківської традиції є добровільність або, принаймні, усвідомленість цієї жертви, що випливає з відповідальності перед Богом і спільнотою. Коли ж жертовність підміняється адміністративним свавіллям, сакральне стає профанним. Ми постаємо перед дилемою: як зберегти дух самопожертви в нації, якщо інструменти залучення до цієї жертви нагадують полювання, а Левіафан намагається стати єдиним одержувачем цієї жертви, заміщуючи собою Бога? Це ідолопоклонство, яке заперечує справжню теологію жертви.

Етика вистояння: Шлях до Локківської держави

Аналітичний погляд на поточну ситуацію змушує нас визнати: без мобілізації не буде держави. Це жорстока реальність війни. Однак шлях до перемоги не може пролягати через моральне самогубство суспільства та перетворення на іншого Гоббсівського Левіафана. Повернення до процедурної чесності, поваги до права, природних прав та Божественного закону — це не просто питання гуманізму, це питання виживання системи та нашої свободи. Держава з біблійної точки зору, тобто з точки зору об'єктивної, створеної Богом реальності, має залишатися виключно Локківською — обмеженою, відповідальною та людяною, щоб мати право вимагати від своїх синів і доньок найвищої ціни, не перетворюючи їх при цьому на ідолопоклонників. Зрештою, ми воюємо за право бути суб’єктами історії, а не об’єктами свавілля безбожного Левіафана.