Представники Демократичної партії вимагають залікувати полк Азов до терористів.
Comments: 0 (No)
Read more →
Останнім часом часто доводиться чути заклики до переговорів як універсального способу вирішення конфліктів: мовляв, треба просто сісти за стіл і домовитися. Начебто прикладом успішних переговорів називають Корейську війну (1950–1953), де перемовини тривали два роки. Але чи дійсно цей історичний приклад може бути орієнтиром для сучасних конфліктів, зокрема для України? Давайте розберемося, спираючись на історичні факти, і подивимося, чому такі порівняння можуть бути оманливими.
Корейська війна, яка тривала з 1950 по 1953 рік, була одним із найкривавіших конфліктів ХХ століття. Переговори між сторонами розпочалися в липні 1951 року і тривали до липня 1953 року. За цей час відбулося 545 зустрічей. Проте, попри таку інтенсивність, війна не припинялася: дві армії залишалися закопаними в траншеях, а бойові дії були значно жорстокішими, ніж багато хто уявляє. За два роки переговорів загинуло близько 270 тисяч людей, з них приблизно 50 тисяч — американські солдати. Крім того, від 500 до 600 тисяч цивільних втратили життя, хоча точних підрахунків ніхто не вів. Це була страшна ціна за спроби домовитися.
Цікаво, що головним предметом переговорів були не територіальні питання, як можна було б припустити. Обидві сторони — Південна Корея за підтримки США та Північна Корея за підтримки Китаю і СРСР — були готові погодитися на поділ країни приблизно по 38-й паралелі або демаркаційній лінії. Територіальні суперечки не були основною проблемою. Натомість ключовим каменем спотикання стало питання військовополонених.
На стороні Південної Кореї перебувало близько 100 тисяч північнокорейських полонених, більшість із яких не бажали повертатися до Північної Кореї. Причина проста: у Північній Кореї, за сталінськими практиками, репатріанти часто зазнавали репресій або навіть знищення. Північна Корея, зі свого боку, наполягала на повній репатріації всіх полонених. Ця суперечка стала центральною, і заради захисту цих 100 тисяч людей США втратили 50 тисяч своїх солдатів за два роки переговорів.
За два роки жодна зі сторін не досягла значного прогресу на полі бою. Було здійснено три великі спроби прорвати лінію оборони, але всі вони завершилися невдачею. Переговори затягувалися, оскільки жодна зі сторін не була готова йти на серйозні поступки. Більше того, війна могла б тривати ще довше, якби не два ключові фактори, які врешті-решт привели до припинення вогню.
Корейська війна завершилася не через успішні переговори чи взаємну готовність до компромісу. Першою і головною причиною стала смерть Йосипа Сталіна в березні 1953 року. Це кардинально змінило політичну ситуацію, адже СРСР був ключовим союзником Північної Кореї. Другою причиною став прихід до влади в США нового президента — Дуайта Ейзенхауера. На відміну від свого попередника Гаррі Трумена, Ейзенхауер у червні 1953 року заявив, що готовий застосувати ядерну зброю, якщо сторони не досягнуть угоди.
Саме ці два фактори — смерть Сталіна та рішуча позиція Ейзенхауера — змусили сторони піти на компроміс. У результаті більшість північнокорейських полонених залишилися на Півдні, а лінія розмежування була закріплена приблизно по 38-й паралелі. Але навіть після цього війна не завершилася остаточно: було підписано лише угоду про припинення вогню, яка діє й досі. Північна та Південна Корея формально залишаються у стані війни.
Цікавий епізод Корейської війни пов’язаний із пропозицією генерала Дугласа Макартура. Він розробив план, який передбачав скидання до 50 ядерних бомб на Китай, щоб знищити китайську армію та військове виробництво, що підтримувало Північну Корею. Цей план міг би забезпечити повну перемогу, але президент Трумен відхилив його. Трумен, який раніше санкціонував ядерні удари по Хіросімі та Нагасакі, вважав, що таке масове знищення не виправдане з моральної точки зору. Союзники США — Велика Британія та Франція — також виступили проти. Зрештою, Макартур був змушений піти у відставку, зокрема через спроби просувати свій план через сенат, обходячи президента.
Заклики до переговорів як панацеї часто ігнорують історичний контекст. Корейська війна показує, що переговори самі по собі не гарантують миру. Вони тривали два роки, коштували сотні тисяч життів і завершилися лише завдяки зовнішнім факторам — зміні лідерів і загрозі ядерної ескалації. Крім того, припинення вогню в Кореї стало можливим завдяки присутності американських військ, які й досі залишаються в Південній Кореї як гарант безпеки. Без цієї військової підтримки війна могла б відновитися будь-якої миті.
Для України паралелі з Кореєю є оманливими. Ситуація в Україні має свої унікальні особливості, і механічне перенесення досвіду Корейської війни не враховує ні сучасних реалій, ні відмінностей у мотиваціях сторін. Ті, хто закликають до переговорів, часто не беруть до уваги, що компроміси можуть мати високу ціну, а без сильної позиції та зовнішньої підтримки переговори ризикують стати лише затягуванням часу.
Корейська війна — це не історія про тріумф дипломатії, а приклад того, як складно досягти миру в умовах затяжного конфлікту. Переговори можуть бути частиною рішення, але без реальних важелів впливу — політичних, військових чи зовнішніх — вони рідко приносять результат. Для України цей урок нагадує: мир можливий лише за умов сильної позиції та підтримки союзників, а не через сліпу віру в перемовини.
No tags found for this post.
